Усі шляхи починаються з дороги до школи…

     Незміренно довгий історичний шлях пройшла наша Україна, незліченно багато втрат, скорботи, сліз, крові випало на долю нашого народу. Та все ж ніщо не змогло поставити люд наш на коліна, вирвати у нього з серця прагнення волі, свободи, пригасити бажання вірити, любити, творити, співати і пізнавати цей прекрасний світ, і все, що є в ньому.

      Славних синів, талановитих, унікальних породила земля України. Багато було їх і на нашій Снятинщині. Важливу роль у формуванні високоідейної свідомості українського народу відігравала народна освіта. Історія освіти у нашому селі Будилові Снятинського району Івано-Франківської області, а колись – Снятинського повіту Станіславського воєводства, сягає далекого 1849 року.

   Про першу школу у Будилові згадує Семен Фодчук відомий педагог Снятинщини, який виїхав за кордон і проживав у Детройті. Звідти і надсилав на Україну свої спогади. Він згадує , що австріяки першими відкрили школу. Скоріш за все історія народної освіти починає свій шлях десь приблизно з 1880року. То була однокласова школа. Стара австрійська школа проіснувала до 1918року. Змінились владарі на наших землях: на зміну австріякам прийшли поляки, які школу розвалили і звели другу. Директором в новій школі був Мишемчук.

       До обіду вчилися  в одному кабінеті 5 і 6 класи, в другому кабінеті - 3 і 4 класи. А після обіду вчилися окремо по кабінетах 1 і 2 клас. Кіцул Марія Юріївна розповідає, що до школи вона пішла у 1933 році. Школа розділялась коридором на дві половини. З однієї сторони знаходилась учительська і два кабінети, а з другої сторони – дві кімнати і кухня. Там жили вчителі. На половині вчителів ще була веранда. В цій школі бідним дітям давали пити каву і печений хліб. Марія Юріївна закінчила тільки п’ять класів тому, що треба було пасти вівці. А ось її чоловікові Кіцулу Миколі 1923 р. н. пощастило більше. Він зміг закінчити школу і отримати свідоцтво з відмінними оцінками.   

    З 1937 року директором школи стає  Володимир Хронович.  Сорок шість років праці віддано освіті селян. Володимир Михайлович прекрасний вчитель, громадянин, один з найкращих синів землі української.

Це трапилося влітку далекого 1914 року в містечку Бродах, що на Львівщині, зі студентом Сокальської гімназії Володимиром Хроновичем. Юнак гостював тут у мачухи (він був круглий сирота).

Того щасливого дня Володимира запросив на відвідини до своєї господи префект української бурси і вже відомий на той час літератор Василь Щурат, який знав Хроновича як здібного учня, що пробує писати власні твори.

Зайшовши до світлиці, Хронович побачив незнайомця у вишиваній сорочці, вже у літах. Було помітно, що того чоловіка мучить хвороба і говорить він через силу. «Хто це"? Де я його бачив? — майнула думка, але раптом здогад пропік серце: — Та це ж Франко!»

Хлопець, переповнений піїтетною шанобою, упав на коліна і притулив до своїх губів покорчену хворобою руку.

І раптом:

— Встань з колін!— тихо, але гнівно мовив Іван Франко. — У тебе є мати? Тільки матері цілуй руку... - Спостерігши, що юнак заперечливо хитнув головою, уже лагідніше додав: — ...і коханій дівчині.

Урок людської гідності, почутий з уст велета революційного духу, запам'ятався назавше, навчив не бути зайве сентиментальним, не метушитись, не створювати собі кумирів, божків, а тягнутися до справжнього, високого, бути свідомим свого призначення на землі.

Володимир Михайлович Хронович народився 19 жовтня 1890 року в м. Бродах у родині ремісника. Постійні нестатки змусили батька родини податися на заробітки за океан. Працював у підземеллі американських шахт. Тяжка праця вуглярем не поправила становища, а хіба лише висотала сили та здоров'я. Без засобів до існування, матеріально і морально скривджений, батько повернувся у рідний край. Коли Володимирові пішов десятий рік, не стало матері. Через кілька місяців по тому батько привів у дім мачуху — людину прикрої вдачі, отож труднощів додалося.

З п'ятнадцяти років Володимир Хронович — круглий сирота. Довелося самотужки здобувати освіту, скрізь і всюди терпіти приниження, зневагу багатих та сильних світу сього, постійні матеріальні нестатки, соціальну не­справедливість, національне приниження.

Однак це не зламало Володимира, а навпаки — загартувало волю до протистояння злу й насильству, моральному й соціальному поневоленню.

Вчився відмінно у Сокальській учительській семінарії, захоплювався творчістю Івана Франка, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Ольги Кобилянської, Леся Мартовича, а також шліфував власне перо.

Закінчивши учительську семінарію, В. Хронович - працює у селах Львівщини. Друкує свої перші твори у часописах «Прапор», «Дзвінок», «Ілюстрована Україна» й інших.

Та доля готує нові випробування: у 1915 році В. Хронович потрапляє на фронт першої світової війни. Довелось побувати у Чехії, Італії. Дошкульно й тяжко було йому між' життям і смертю, між чужими людьми, тяжко озивалось у серці безглуздя кривавого побоїща, коли втрачалося задаремно найсвятіше — життя.

Однак судилося вижити. Знову повернувся додому, пішов учителювати. Але творчих пошуків не полишав. Вийшла друком перша книжечка — «З життя лисиці» (у чудовому оформленні Олени Львівни Кульчицької, художниці зі світовим іменем). Справи Товариства взаємної допомоги вчителям звели В. Хроновича з В. Стефаником, М. Черемшиною, які заохочували молодшого товариша до творчості, сприяли виробленню свого власного стилю письма. Перед початком другої світової війни В. Хронович оселився у Снятині, що на Покутті. Працював у школі, збирав бібліотеку, спілкувався з місцевою інтелігенцією, активно працював на просвітянській* ниві... Фашистська окупація перекреслила плани: як і вся Україна, Снятинщина застогнала під гітлерівським чоботом. Інвалід першої світової, Володимир Михайлович залишився на окупований території.

Війна щедро «порозкошувала» у Снятині: спалено школу, пропали цінні книги, учні розбрелися у пошуках порятунку від голодної смерті. Дружина В. Хроновича тяжко захворіла (й таки померла одразу по війні).

Але як тільки-но бойові дії перекинулись за Карпати, на звільненій Снятинщині почало оновлюватись життя.

Учитель сповна виконує свій громадянський і професійний обов'язок: у найкоротший термін відновлює навчання у школі, очолює учительський колектив, малює (був досить добрим рисувальником) картини, стенди, аби прикрасити убоге приміщення. А коли школа цілком, так би мовити, стала на ноги, В. М. Хронович іде на заслужений відпочинок (1956 р.).

І аж тепер, нарешті, вивільнився час для творчості, настав плідний період — В. Хронович друкується в періодиці, його книги видають провідні видавництва. Як і завше, вчитель і письменник активно опікується талановитими творчими людьми, допомагає початківцям. Товаришує з Юрієм Мельничуком, Василем Лесиним, Іриною Вільде, Дмитром Павличком.

1967 року В. М. Хроновича приймають до Спілки письменників України.

До останніх днів свого життя сумлінний робітник красного письменства , автор збірок оповідань «Мамусине серце» (1961 р.), «З далеких літ» (1965 р.). «Іванків день» (1966р.), повісті «Павло Богуш» (1970р.) ,  і досвідчений педагог  сіяв у своїх учнях добре, вічне, дбав про те, щоб залишити нащадкам гарну пам'ять про себе. І проросли ті зерна — у численних учнях, у читачах, у пам'яті всіх, хто знав Володимира Михайловича. 11 листопада 1973 року тихо і спокійно помер Володимир Хронович. У м. Снятині, де знайшов вічний спочинок В. Хронович, на граніті викарбувані слова, які були девізом його життя і сподвижницької праці:

«Над все, однак,— над ясну днину,

Над сонце, молодість, весну

Люблю свій люд, люблю Вкраїну,

 Люблю Батьківщину свою».

 У цих щирих словах — правда серця, приклад патріотизму, відданості рідному краю.